Історія Роздільнянського району

частина I - Початок

   Територія сучасного Роздільнянського району Одеської області має давню історію заселення, що підтверджується археологічними знахідками та історичними джерелами. Люди жили тут ще в епоху пізнього палеоліту, понад 40 тисяч років тому.

   Біля сіл Марківка та Краснопіль археологи виявили найдавніші знаряддя праці та залишки поселень. У селищі Захарівка знайдено стоянку віком близько 13 тисяч років. У Кучурганах, Гребениках та Гіржовому виявлено мезолітичні стоянки віком 8-13 тисяч років. Особливе значення має стоянка біля Гребеників, на основі якої археологи виокремили окрему Гребениківську археологічну культуру. У селі Гіржове знайдено кераміку Трипільської культури (IV-III тис. до н.е.).

   З бронзової доби (III - поч. I тис. до н.е.) збереглися численні кургани. У районі села Великоплоске розкопано частину з понад 40 таких поховань. Подібні знахідки зроблено біля Затишшя, Гребеників та Слов'яносербки, а в Бециловому у 1934 році знайдено скарб бронзових серпів і сокир-кельтів. У селі Гіржове виявлено сліди Черняхівської культури (III-V ст. н.е.), а біля Василівки - поховання IV століття. З IX-XII століть походять кургани поблизу Лиманського, у районі Великоплоского та біля Цебрикового.

   Починаючи з VII століття до нашої ери, історію регіону можна відстежити за письмовими й археологічними джерелами. Найдавнішими відомими мешканцями Північного Причорномор’я були кімерійці. Під тиском скіфів вони переселилися до Малої Азії, а частина залишилася, змішавшись із місцевим населенням.

   У VII-III століттях до н.е. панівною силою в степах стали скіфи, які утворили Велику Скіфію - перше велике державне утворення на цих землях. Їх у III ст. до н.е. витіснили сармати, що зберігали контроль до IV ст. н.е., коли зі сходу прийшли готи - германські племена, які створили на півдні України державу Ойум. Готів у IV столітті витіснили гуни - кочовики, ймовірно тюркського походження, що зруйнували готську державність.
Після занепаду гунської імперії у V-VI ст. у степах з’явилися авари та болгари. З VII ст. територія увійшла до складу Великої Булгарії, а з кінця VII ст. - під владу Хозарського каганату, який контролював чорноморські степи та торгові шляхи до гирла Дністра. У IX ст. через край пройшли мадяри під час переселення до Паннонії. З кінця IX ст. у регіоні домінували печеніги, які панували до середини XI ст., коли були розгромлені Ярославом Мудрим у 1036 р. Їх змінили половці (кумани), які зберігали владу до монгольської навали 1237-1240 рр.

   У XIII столітті територія увійшла до складу Золотої Орди (Ногайський улус). У XIV ст., на тлі ослаблення Орди, Велике князівство Литовське поширило свій вплив на нижній Дністер, а частину території контролювало Молдавське князівство. Проте степова зона, включно з більшою частиною сучасної Роздільнянщини, залишалася під владою кочових ногайських орд.

   Від другої половини XV ст., після утворення Кримського ханства (1449) та його васальної залежності від Османської імперії (1475), регіон остаточно опинився у сфері османсько-татарського впливу. Упродовж XVI-XVIII століть території сучасного району входили до зони так званого «Дикого поля» - прикордонного степу між осілим світом і кочовими ордами. Тут діяли розвідувальні та бойові загони низових і запорозьких козаків, що проводили рейди на турецькі та татарські укріплення.

   Від 1520-х років долина Кучургана формально входила до складу Кримського ханства як окремий улус, що у європейських джерелах фігурував під назвами «Очаківська Татарія», «Татарська Волощина» чи «Кочубейська Татарія». Після Айнали-Кавакської конвенції 1779 р. територія перейшла під безпосереднє управління Османської імперії та отримала офіційну назву Єдисан (у козацькій традиції - Ханська Україна). У 1680-1791 рр. тут активно осідали українські втікачі-землероби, котрі селилися впереміш із ногайськими й турецько-татарськими родами, створюючи строкатий «прикордонний» мікс населення.

   Археологічно османську присутність підтверджують знахідки в селі Ангелинівка: сонячний годинник і п’ять мармурових плит із рельєфними чалмами. Згідно з прочитанням М. Веселовського, тут був чифлик бендерських пашів, а східна межа бендерського кадилика проходила глибше в долину Кучургана, ніж вважалося раніше. Висока густота аулів і мусульманських поховань свідчить, що наприкінці османської доби ці землі були жвавим поясом кочівницьких стійбищ, чифликів та українських орачів-відхідників - «передньою лінією» Османської імперії на північ від Дністра.

   Інженер-топограф Федір де Волан, обстежуючи край напередодні російсько-турецької війни 1787-1791 рр., зафіксував низку ногайських аулів у верхів’ях і середній течії Кучургана (Бушай, Камейк, Дшамана, Хура, Пейра, Каспали, Шекмешела-Ібраїм, Талапзіан-Газа, Фраси, Курпе, Сукиор, Еслія, Камуат, Каса-Мурза, Маридондал та ін.), які справили на нього враження «найгарнішої й найродючішої місцевості».

   Після підписання Ясського мирного договору 9 січня 1792 р. територія між Дністром і Південним Бугом, включно з Роздільнянщиною, остаточно відійшла від Османської імперії до Російської. Ногайські орди були примусово переселені до Приазов’я, а частина турецько-татарських родів - у Крим, Добруджу та інші османські володіння. Заможні беї та паші, що мали чифлики, залишили край разом з османськими військами, а бідніші родини або змішані сім’ї іноді залишалися, поступово приймаючи російське підданство та асимілюючись серед місцевого християнського населення. Уже протягом перших 10-15 років після 1792 р. мусульманське населення майже повністю зникло як компактна група, залишивши по собі лише топоніми ногайського та турецького походження в урочищах і гідронімах. На їх місце прийшли українські, молдавські, російські, болгарські та німецькі колоністи, що започаткували новий етап в історії краю.

частина II - Прихід імперії  >>>